Родина

Родина

Цей випадок в житті вже тривалий час не дає спокою. Журналистська стаття була написана десь на прикінці девяностих років. Було замовлення від підриємства розповісти про кращих його працівниках на сторінках містської газети. Збирав матеріали, зустрічався з працюючими та вже не працюючими з великим задоволенням. Дійсно, це були люди, які заслуговували на пошану. Було з чого брати приклад. Розповіді були цікавими, люди відвертими і з задоволенням розповідали про своє життя. Невеличкі оповідання з їхніми розповідями друкували на шпальтах нашої міської газети. Всі отримували задовалення. Наві герої чекали зустріч зі мною, ті про яких уже було надруковано пишалися, що про них надрукували у газеті. Зустрічей і розповідей було багато. Але минув час і вони якось стерлися у памяті. Осталось одна, яка не покидає і постійно нагадує про себе. Можливо настав час знову написати про ту людину, про яку вже писав. Знаю, що вже не зможу написати так, як писав тоді. Не можу згадати тих дрібних випадків, що були у його житті. Але постараюсь донести те, що не дає спокою і заставило знову писати про цю людину.

І так, наш герой Іван Іванович Іванов. Народився у родині дрібного власника у одному з сіл Російської Федерації після Великої Жовтневої революції. Родина тримала лавку. В ній продавали харчи та все, що було потрібно на той час для життя у селі. Часи були складні і важкі. У родині було все, щоб бути ситим, вдягненим. На час залишимо нашого героя у дитинстві і перемістимося в ті часи, коли була зустріч.

Переді мною сидів чоловік похилого віку. Він уже був на пенсії. Худорлявий, смуглого кольору шкура. Під очами мішки, які часто бувають у людей хворих на нирки. Дійсно зі здоровям було не все гаразд. Він хворів. Лікарі як могли рятували його як учасника Великої Вітчизняної війни. В його тіло була вживлена трубка через яку йому довали ліки. Він так і ходів з цією трубкою на кінці якої було щось як чашечка, яка закривалась, а в розі потреби відкривалась. Вдягнений він був добре. Останні часи його часто можна було бачити у дитячих садочках. Він приходив туди і приносив дітлахам солодощі і те що напекла його дружина. Йому завжди були раді дітлахи і дорослі. Дітлахам він розповідав випадки із життя і грав у різні гри. Він отримував велике задоволення від спілкування з малечою. Його очі світилися добром і щастям, коли коло нього збиралася дітвора. В цей час у ці хвилини він був найщасливішою людиною у світі, він був потрібним, він ділився щиро своїм життєвим досвідом і його слухали з відкритими ротиками і задавали запитання на які виз з великим задоволенням відповідав. Він був героєм! Він був мов би у родині де його слухали, ним пишалися.

Але повернемося до тих лихих років, коли Іван Іванович був дитиною. Час був лихим та важким. Нова економічна политика. Це був час, коли кожна родина могла якось поліпшити своє життя, якщо робила якусь справу. Батьки Вані змогли відкрити і з того часу тримали лавку. І це було не так просто. Покупцями були селяни, що мешкали тут же у селі. Прибуток був не великим, але дозволяв жити родині. Це було добре. Але був і інший бік цієї справи. Діти тих, хто тримав лавку могли отримати тільки навчальну освіту, могли навчатися в школі з першого по четвертий клас. Середню освіту могли отримувати тільки діти тих хто не мав якоїсь власності, якою заробляв на життя, діти бідняків та робітничого класу. Вони ж могли далі після середньої отримати і вищу освіту.

Ваня вчився у школі добре, дуже добре. Ним пишалися батьки, його хвалили у школі. Але всі добре розуміли, що його освіта закінчиться після четвертого року навчання. Всі його мрії і сподівання на отримання середньої освіти і можливо вищої і можливості просування по життю будуть загальмовані тим, що його батьки тримають лавку. Більше чого він зможе досягти у житті — це бути власником лавки, або робітником у селі. А Ваня хотів більшого. Він бажав залишити село, бажав досягти у житті чогось неймовіно великого, приносити велику користь країні. І він був здібним. Йому було всього 11 років, але наближався час, якій випробував його і руйнував або вирішував його майбутне. Ваня це добре розумів. Він прагнув отримувати нові знання і йти далі по життю з високо піднятою головою.

Одного разу Ваню до свого кабінету пригласив заступник директора школи. Він сказав, що його такоє турбує майбутне такого здібного учня. І є можливість отримати середню освіту. Але, щоб це здійснилось, йому потрібно відмовитись від родини, батьків, як класових ворогів. Потрібно піти у район і написати заяву, що він відмовляється від своєї родини, як класових ворогів. Тоді його зможути взяти у дитячий притулок, а там він зможе отримати середнью освіту. Директор про все уже домовися, діло тільки за самим Ваньою.

Через рік Ваня вчився у пятому класі. У той же рік до нього дійшла звістка, що помер його батько. Після того він ніколи не чув, що було з його родиною далі. У нього було своє життя. Він отримав середню освіту. На той час це була дуже велика освіта. А коли почалася Велика Вітчизняна війна його призвали на захист Батьківщини. У військоматі його не зразу відправили на фронт, а як людину з середньою освітою послали у школу молодших командирів. Коли він розповідав про це, його очі блищали, він пишався тим, що він мав середню освіту. По закінчинні школи він пішов на фронт молодшим командиром, молодшим сержантом. Іван Іванович пройшов всю війну молодшим командиром. Войував добре. Його поважали. Мав нагороди, вони прикрашали його груди. З перемогою по заклику партії приїхав на відновлення Донбасу. Одружився.

З дружиною жили добре. Працював завжди добре. Його працю неодноразова відзначали грамотами пошани, грошовими преміями, медалями. Було чим пишатися. Завод дав квартиру. Скаржитися не було на що. Ось і тепер у нього брали інтервю, він був прикладом на який треба рівнятися новому поколінню.

Одне було погано. Бог чомусь не дав дітей.

Вино. Град.

Харків.

20 серпня 2016 року.